Шинок


Шинок... Напевно й не знайдеться людини, яка могла би впевнено сказати, що це явище з’явилось в нашому бутті в часи, наприклад, гетьманщини, чи за часів зародження Січі. А можливо й набагато раніш. Важко сказати, коли з’явився в наших землях перший шинок. Можливо тоді, коли Правобережжя відійшло до поляків, коли з першими польськими поселенцями з’явились і жиди (так їх тоді називали). Безперечно, що то були часи розквіту шинкарства, його, так би мовити — золоті часи. Вони виникали ледь не на кожного хуторі, в кожній хаті, яка стояла поруч зі шляхом. Але й за княжої доби людям, які мандрують, потрібно було десь поїсти-поспати. Врешті решт, чи так вже й важливо, коли вони виникли? Головне, що вони не лише існували в нашій історії, але й існують понині.

Картина В. Маковського "Українці в шинку"
джерело - сайт Романа Свередюка.


Одразу хочу зауважити, що наші шинки не мають нічого спільного з московитськими кабаками, в яких процвітає все що завгодно, крім відпочинку, смачної домашньої вечері з доброю квартою та салом з часником. В тих кабаках лунає “Мурка”, там споконвіку збирається все, що в народі називають непотребом. Інша справа шинок... Тут маєте нагоду зустріти й шляхтича, який поспішає у своїх невідкладних справах, і служителя церкви, який на пару з сільським головою обговорюють нагальні справи, і простолюдина. І лунають над усім цим пісні, жарти, розповіді про нашу бувальщину. І навіть якщо хтось хильне лишнього, то не покинуть бідолагу напризволяще, не обберуть до останньої копійчини, а виведуть на свіже повітря щоб дихнув на повні груди, щоб знову очі просвітліли, щоб голова знову стала ясною... 

Багато шинків зустрічав я на своєму шляху — одні, причепурені на сучасний лад, перетворились в ресторани, інші й не змінились зовсім, наче час над ними влади не має. А є й такі, що перетворились казна на що — наче б то і чисто, і красиво, а йти туди не хочеться. Немає того затишку, якого хочеться, і раді вони не тобі, а тій копійчині, яку ти приніс. Тому й не ходять до них люди... 

Шинкарка. Ось, напевно, де криється таємниця успіху! А згадайте Оксану, яка пригощала козака Василя, коли він з грамотою до столиці поспішав — хіба не зупинишся біля того шинка, не зазирнеш хоч води напитись, хіба зможеш встояти? І як не намагався козак, як не віднекувався зі своїм — Горілки пити не будемо..., - але не встояв, не вистачило ані сил, ані духу. А де — Хіба що трішки, але у відро — там і країв видно не буде... 

А таємниця у шинкарки Оксани одна єдина — вона бачить, вона відчуває, чого товариство жадає. Одним спілкування щоденне до душі, і таким треба налити не ту, яка з ніг звалить навіть велетня, а ту, щоб могли поспілкуватись, щоб пригостити тим, чого вони за все своє життя й не куштували, щоб добре слово почути. Іншим — перехилити з кумом чарчину, поки жінка не бачить і мерщій додому, до господарства. А третім... тих добра господиня й на поріг не пустить. Бо від них і товариству ніякої радості, та й господині лише один клопіт... 

І наостанок скажу я таке — були наші шинки споконвіку, є і будуть. Треба тільки пам’ятати, що не все то шинок, на якому написано. Бо шинок має свою душу, свій характер та свою ласку. А ще - свою шинкарку...

Дописати коментар

0 Коментарі