Лебедине озеро

Ну дочекаємось ми, нарешті, ну будуть вони цілий день танцювати одне й те саме. Ну будуть кожних пів години розповідати про "нєваспалнімую патєрю, каторую панєсло всє прагрессивнає челавєчєство"...

картинка з екрану телевізора

А що далі? Невже ви думаєте, що щось кардинально зміниться, що в ці "скорботні" миті вони переосмислять своє споконвічне ставлення до нас?

Що ж, тоді повернемось в минуле.
В 1917 році розвалилась російська імперія, яку називали ще тюрмою народів. Здавалось би все мало змінитись. Тим більше, що в Україні Центральна Рада і таке інше... А вже на початку 1918 року, незважаючи на лозунги "Мір народам!", поперли до нас з війною.
Або в 1953-му, коли Сталіна закопали, чи Брєжнєва в могилу опустили так, що й відлуння пішло... Щось змінилось?
Навіть тоді, коли "єдіний могучій" накрився, як то кажуть "половимі органами бабушкі", ні на крок не відступили від України. Бо орда, бо то в їхній крові.

Звичайно, якщо і станеться подивитись "Лєбєдіноє озєро", то я плакати не буду - підемо й перехилимо по чарці з огірочком та сальцем. Але хотілось би побачити цього жалюгідного щура в трибуналі. І вирок почути...

Тому нам зараз потрібно не виставу чекати, а бути завжди готовими боронитись від тієї напасті. І робити все можливе, щоб її, врешті решт, не стало і в помині.

Я не депутат, не політичний діяч. Я простий громадянин своєї країни. І ось так бачу наше завдання. Віднині і повік бути силою, яка зможе боронити нас від ординців.

Але, то таке...